Темвод: два концтабори – одна трагедія

Примусова праця полонених – радянський винахід?

Розпочнемо з того, що історія розвитку примусової праці полонених відома з 1919 року: середовищем, в якому визріла струнка політико-економічна машина, стала радянська пенітенціарна система. Жертвами єдиної табірно-виробничої ієрархічної структури, яке до 1953 року трималося в руках Головного управління таборів НКВС-МВС СРСР (ГУЛаг), а утримувалося населенням країни, стали десятки мільйонів людей в усьому світі. Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна війна, сумнозвісні радянські концтабори перенесли в тил, а на окупованій території фашисти почали створювати на базі вивільнених таборових приміщень своєрідний «червоний аналог».

Одним із таких примусових утворень, де використовували безкоштовну робочу силу, стали фашистські табори для військовополонених. За своїми функціями вони поділялися на збірні пункти (створені неподалік від лінії фронту або в районі проведеної операції), пересильні табори («Дулаг», діяли поблизу залізниці), постійні табори: «Шталаг» (база для мережі основних робочих таборів для рядового і сержантського складу), «Офлаг» (стаціонарні табори для офіцерського складу), а також основні, малі робочі табори. Кожен із них був регіональним адміністративним, транзитним і розподільним формуванням для організації робіт військовополонених, а також для управління їх життям у концтаборі. Зазначу, що в Європі діяло понад 400 шталагів, 150 офлагів, 300 дулагів. Серед печально відомих в Україні – львівський «Шталаг-328», вінницький «Шталаг-329», Дарницький, Сирецький табори в Києві, найстрашніших у світі – «Освенцим» (Аушвітц»), «Бухенвальд», «Майданек» і «Штуттгоф»: звідти не повернулися мільйони людей.

Пекло на лимані

Першим на Миколаївщині табором для військовополонених став «Дулаг-137», розташований в районі залізничної станції Грейгове. Його в'язнями стали окремі бійці та командири 18-ої, 9-ої армій Південного фронту, які потрапили в полон в серпні 1941-го. Крім того, сюди відправили захисників Севастополя, Одеси, Запоріжжя. Серед найвідоміших бранців – командир 51-ої стрілецької дивізії 9-ої армії Південного фронту генерал П.Цирюльников, начальник автобронетанкових військ 18-ої армії генерал М.Гольцев. Останній із них, хоч і втік із полону, був заарештований особливим відділом та оголошений «ворогом народу». Вирок відбував у ГУЛагу. Реабілітований після смерті. Додам, що в цьому таборі була страшна система тортур, катувань та вбивств. Одним зі способів винищення людей в Грейговому було наступне: жертву заганяли у воду, а потім били палицею по голові, поки той не потоне. Тих, хто виживав, пішки відправляли до миколаївського табору.

В окупованому Миколаєві на території селища Темвод діяв табір для радянських військовополонених "Шталаг-364". Він був одним із найбільших регіональних таборів на півдні України, який мав філії в Первомайську, Вознесенську (с. Новопристань), Новій Одесі (с. Себине), в Жовтневому районі (с.Шевченкове), на суднобудівному заводі імені Андре Марті, на кількох овочесховищах біля військового аеродрому, згодом — в Херсоні та Одесі. За даними німецьких фондів, він існував з квітня 1942-го до листопада 1943 рр. Комплекс споруд шталагу складався з двадцяти шести бараків на сімдесят тисяч полонених, яких поділяли на чотири умовних зони за національним принципом, більшість із яких склали росіяни та українці, частково — представники інших республік СРСР. Неопалювані взимку і без шибок бараки, де містилося до сорока бранців, не мали шансів на втечу: вони були захищені від світу кількома рядами колючого дроту, сторожовими вежами з кулеметними розрахунками. Люди спали на цементній підлозі. Бранців годували, як правило, з корит для худоби баландою з лушпиння, до якої рідко, коли додавали листя соняшника, тирсу. Відомо, що в таборі не було трави: її поїли до корінців. Як пригадують в'язні львівського шталагу, у них навіть траплялися випадки канібалізму.

Тривалість робочого дня складала 12-14 годин на добу в залежності від фізичної групи. В роботах було задіяно до 90% полонених, закріплених за відповідними трудовими загонами. Робочий день розпочинався із того, що табірний поліцай тарабанив ломом по рейці в караульному приміщенні. Згодом із бараків виходили виснажені військовополонені. Як правило, їх працю використовували на суднобудівних заводах, які умовно об'єднали у Південну верф — корабельну міць Третього Рейху. До того ж, на плечі бранців було покладено всі роботи з відновлення промисловості, військових баз, аеродромів, комунального господарства, житлового фонду, що потребували відновлення.

Коли в табір прибувала нова партія військовополонених, а також мирного населення, їх нищівно допитували. Під час вивчення справ бранців нацисти діяли фахово: відбирали командний армійський склад, членів партії, комсомольців, військовослужбовців єврейської національності. Відібраним пропонували вступити до Російської Визвольної Армії (РОА), а також в лави поліції, охорони табору. Інших просто били та кидали до камер смертників, де їх обмежували як у їжі, так і воді. Євреїв розміщували, як правило, окремо. Після виснажливих тортур («гусячий крок» з повзанням по снігу без одягу, побиття гумою, палицями, ногами, ременями, в тому числі, по очах, видирання зубів, експерименти) роздягнених полонених розстрілювали: по понеділках і п'ятницях з кулеметів – солдатів, з пістолетів – офіцерів. Діяла в Миколаєві і механічна шибениця, яку використовували двічі на тиждень. Про тих, хто помирав своєю смертю від голоду, знесилення, інфекцій, навіть страшно згадувати: щоденно таких загиблих в’язнів були сотні. Небіжчиків спалювали в ямі, яку посилено охороняла табірна поліція.

Очевидці свідчать про наявність в таборі антифашистського підпілля, очолюване І.Шапошниковим за підтримки «Миколаївського центру». Завдяки цьому бранцям передавали продовольство для хворих, фіктивні документи. Значну роль в організації втечі з табору відіграли: керівник групи медпрацівників, головлікар області в період окупації М.Соколов-Тайожний (врятував 124 бійці), а також лікар В.Лельчицький (ставив полоненим фіктивні діагнози). Всього з неволі втекло близько 500 військовополонених.

Відомо, що на початку березня 1944 року, напередодні визволення Миколаєва, до спішно підготовлених у таборі траншей із трупами безперервно підганяли нових жертв і розстрілювали. Кожен новий пласт обливали бензином, підкидали дрова та знову вкривали гарячими людськими тілами. Статистика свідчить: на Темводі поховано близько 30 тисяч людей, повний список імен яких не встановлено і досі. У «Книзі пам’яті України. Миколаївська область» згадані прізвища тільки 4655 земляків-військовополонених, подальша доля яких не встановлена.

З тавром репатріанта

Як сумно звучать слова О.Довженка з його «Щоденників» про те, що раніше радянському солдату, який повернувся з полону, давали нагороду, а в післявоєнний період садили у в'язницю. Тож після визволення Миколаївської області діяла система фільтрації військовополонених на території обласного приймально-розподільного пункту. Кожного підозрілого у віці від 16 років розділяли до однієї з груп: «власовців» і «бандерівців»; «чистих»; лояльних до радянського режиму. Тож системою перевірки «відфільтровано» близько 71 тисячі земляків.

Серед тисяч співвітчизників, хто безпідставно оголошений «ворогом народу», значилися:

підпільниця Магдалина Дукарт, в будинку родини якої до арешту жив керівник підпільного «Миколаївського центру», Герой Радянського Союзу В.Лягін (пройшла через концтабори, тортури Бутирки, примусове лікування в Казанської психіатричної лікарні). Нагороджена медалями «За бойові заслуги», «Партизану Великої Вітчизняної війни», «За визволення Миколаєва» посмертно;

підпільник Микола Улезко прибув до Миколаєва в серпні 1941 року. В обласному відділенні НКВС він познайомився з В.Лягіним, під проводом якого не тільки працював у німецькому депо, але і де здійснював диверсії. Заарештований німцями в лютому 1943 р. Відбував покарання в Бухенвальді (до травня 1945 року). Після Перемоги відправлений на Батьківщину, де його кинули до в'язниці. Через тиждень відбувся суд, на якому його обвинуватили у зраді В.Лягіна. Вирок – розстріл, на який він чекав… 8 років. Документ про реабілітацію, а також орден Вітчизняної війни, медаль «Партизан Великої Вітчизняної війни» вручили значно пізніше;

Василь Киян, який допомагав військовополоненим тікати зі «Шталагу-364», обвинувачений в ухиленні від військової повинності та антирадянській агітації. В повоєнні роки відбув 7 років виправно-трудових колоній;

один із учасників «Партизанської іскри» Іван Герасименко потрапиву фашистський концтабір "Береза ​​Картузька" на території Білорусії. Намагався втекти, але його схопили та відправили до Освенціму. Звідти він втік, але його схопив СМЕРШ. Після допитів він «визнав» себе зрадником. Смертний вирок замінили на двадцять років виправних робіт на Півночі. Реабілітований 1955 року. Удостоєний ордена Червоної Зірки.

Віра Дорохольська, випускниця педінституту, працювала в окупації в «Комітеті допомоги бідним», що дало їй можливість влаштовувати обіди для тюремного медперсоналу, робити фіктивні документи. Покарання відбула в ГУЛагу.

Загалом кажучи, з 5,5 млн. радянських громадян, що повернулися з репатріації на Батьківщину, 20% розстріляні або засуджені на 20 років таборів, 15% – на 5-10 ВТТ, 10% – відправлені до Сибіру, ​​15% – примусово відправлені на Донбас, Кузбас, інші райони. І тільки 15-20% їх усього числа повернулися додому, де їм відмовляли в прийомі на роботу, при зарахуванні на навчання. Це поширювалося на їх дітей та родичів.

Що приховує “центральна зона”?

Табір №126 МВС СРСР,утворений 16 червня 1943 р. у м. Шадринськ Курганської області, зупинився в Миколаєві тільки 10 травня 1944 року. Для його розміщення виділили шматок землі в межах темводівського „Шталагу-364”, де розмістили фашистських військовополонених для їх використання на примусових роботах із відновлення Миколаєва. Як свідчать факти, за огорожею цього концтабору ще виднілися гори трупів, людських кісток. Поруч була величезна яма: донедавна в ній спалювали трупи полонених. Тут же, за 70-80 м від корпусів бараків, на території Суднобудівного заводу імені 61 Комунара, стояла обладнана колючим дротом, мишоловка на шість відділень, де фашисти катували бранців: їх залишали стояти влітку під палючим сонцем роздягненими до пояса та без головного убору. На горищах корпусів табору все ще зберігалися дрова: фашисти планували повністю зачистити табір, але не встигли...

Своїм — муки, іншим — життя?

У вересні 1944 року до Миколаєва прибула перша партія військовополонених, яких наприкінці 1945 року було близько 20 тисяч осіб. Частина з них – примусово вивезене з Румунії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини населення. Після вступу радянських військ на територію Німеччини також були мобілізовані “здатні до фізичної праці і носіння зброї німці-чоловіки віком від 17 до 50 років”. Німців, які служили в армії або частинах фольксштурму, на виконання директиви Й.Сталіна спрямовували до таборів військовополонених для використання на роботах на Донбасі, півдні України. Загальна кількість військовополонених в СРСР, в тому числі, вивезених із Японії та Китаю, станом на лютий 1946 року, разом із в'язнями радянського ГУЛагу, сягнула рекордного числа: 3 млн. 900 тис. чол.

Робота із полоненими велася рішучо. Спочатку була проведена “чистка”, за результатами якої наприкінці 1945 р. і початку 1946 р. у Брянську, Смоленську, Ленінграді, Великих Луках, Мінську, Ризі, Києві та Миколаєві провели відкриті судові процеси над військовими злочинцями. Військовими трибуналами засуджено до смертної кари через повішення 84 військових злочинці, з них — 18 генералів. Решта миколаївських полонених склала основу виробничої та оздоровчої груп. З метою уникнення скупчення та ефективного управління в Миколаєві бранців поділили на відділення, взводи, роти, а батальйони — за національним принципом. Зокрема, діяло 9 німецьких батальйонів, 6 – угорських, 2 – румунських, до яких долучили австрійців, голландців, бельгійців, чехів, румунів, поляків, росіян, українців, словенців, болгар, французів, греків, литовців, циганів, євреїв, латишів, сербів, шведів, хорватів, італійців, русинів, фінів, швейцарців, люксембуржців.

Усі темводівські полонені входили до числа т. зв. “центральної зони”. Вони мали 8-годинний робочий день. Частина осіб із другої групи працювала на легких роботах, а взимку у приміщеннях без опалення — не більше 4-6 годин. Для зручності етапування піших переходів понад 3 км не було. За необхідності військовополонених перевозили автотранспортом. Для оплати праці використовували, як свідчать архівні дані, республіканські розцінки по відношенню до цивільних працівників. Через те, що переважна більшість військовополонених не мала виробничих навичок, в подібних таборах створювали можливості для вирішення цієї проблеми. За якийсь час, опісля прослуханих курсів, фашисти поповнили ряди миколаївських штукатурів, бетонників, малярів, теслярів, кровельників, слюсарів, арматурників, водопровідників, електриків, зварювальників, пічників. Звісно, що в результаті політико-виховної роботи, яка мала на меті утвердити ідеали комунізму серед бранців, частина з них вступала як до комсомолу, так і поповнювала ряди комуністів. Подейкують, що частина з полонених була завербована, що дозволило додатково викрити сотні злочинців, причетних до винищення населення на окупованій території.

Що вдалося відновити військовополоненим?

Трудовий фонд повоєнних бранців із Темводу використано на роботах з відродження суднобудівного заводу імені 61 Комунара, а таборове відділення №1 (м. Миколаїв) — на реанімації суднобудівного заводу імені Андре Марті, зокрема, його 18-ти цехів: електромонтажного, механічно-ремонтного, інструментального, корпусного, деревообробного, чавуноливарного, міднокотельного, цеху металоконструкцій, котельні, ЦЕС, паротяжного депо, каботажного молу, гаражу. Таборове відділення № 2 наново будувало Військово-морське мінно-торпедне авіаційне училище імені Героя Радянського Союзу С.Леваневського. Одночасно велися роботи з відновлення морпорту, кар’єрів, підсобних господарств, драмтеатру імені В.Чкалова, Миколаївської ТЕЦ, залізниці, житлового фонду. За кілька років було відновлено „Дормашину”, кораблебудівний інститут, будівельний, суднобудівний технікуми, трамвайні шляхи, вагони, бані, пральний комбінат, водопровідні колодязі, насосні станції, водонапірну вежу.

Незважаючи на це, серед військовополонених були втрати. За орієнтовними даними, їх померло вдесятеро менше, ніж радянських військовополонених. Кажуть, що загиблі бранці поховані в одній із частин Темводу. Додам, що табір №126 МВС СРСР припинив своє існування у 1949 році внаслідок критичної ситуації, в умовах якої МВС опинилося в пастці прорахунків рентабельності. Невдовзі військовополонених репатрійовано, а залишки табору на Темводі знищені.

І наостанок. Через багато років після ліквідації табірної зони на Темводі для військовополонених, де загинули як співвітчизники, так і фашисти, змінився світ, народилися інші люди, сформувалися нові погляди на минуле. Тому «Шталаг-364» — «Табір №126», які стали дзеркалом двох кривавих систем – єдине ціле новітньої трагічної історії, яка повинна бути вивчена не на площах, а в архівних установах.

Вважаю, що пора змінювати усталені форми відзначення таких дат на суцільний європейський конструктив. Тому там, на пекельному Темводі, де зараз буйна трава, нарешті треба чітко визначити територію концтабору, заборонити нелегальне звалище, а поруч зі спільними могилами встановити Монумент скорботи і пам’яті. Крім того, громада області повинна домогтися реконструкції музею «Підпільний партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни», нині розміщеного в будинку, де мешкав у період окупації Герой Радянського Союзу В.Лягіна. Виготовлений проект розширення діючого комплексу вже чекає на своє втілення.

Переконаний, що стежка до пекельного концтабору повинна стати ширшою, допоки поруч – ветерани, в’язні «фабрик смерті», учасники, діти війни, разом із ними – їхні онуки, сусіди, земляки, співвітчизники.

Це треба не для минулого, — для майбутніх поколінь.